5 жовтня 2023

Рік тому не стало чоловіка, чиє прізвище я ношу від народження і з яким вирішила залишатися до останнього подиху.
Людини, якої я майже не знала.
Батько, якого не мала.
Рік тому я написала в чернетках прощальні строки, які б прочитати над місцем його спочинку.
Слова, які ніхто не побачив і не почув.
Прощання, якого я не мала.
Прощення, якого так і не сталося.

Біль, який нікому навіть висказати, зайвий, чужорідний біль.
Чуєш, батьку, це по тобі.

= = =

6 жовтня 2022

Бути за тисячі кілометрів від місця, де спочиватиме батько. Не проронити сльози на ту скибу землі, де він бігав хлопчиком, а тепер воз‘єднався зі своїм родом. Не бачити очей сестер, не тримати рук родичів – наче близьких і далеких водночас, не мати слів, зайвих чи вчасних.

Ніколи так і не поговорити щиро, про все, про доросле, про сховане з дитинства в окремій кишені пам’яті. Про ті хвилі олівцем, коли ще не вміла писати, але складала рядки, розповідаючи йому про своє життя. Про листа, написаного вже в еміграції, вже в материнстві, де все виплакане, запечатане і сховане серед паперів, чернеток, віршів, назавжди вже непрочитане ним.

Відчувати як невимовний смуток наповнює ту саму прірву в серці, де наче давно вляглися пластами біль, образи, та причаїлися пустоти полегшення. Відпускати, промовляти «лети, батьку, лети… лети… бувай».

Говорити зі своєю старшою дитиною про смерть, про кінечність життя, про важливість Бути, поки можеш, поки живий, для своїх, серед своїх, своїм. Лежати в темряві з малючком і плакати в його кучері, дихати ними, вірити в безкінечність любові.